Життя видатних людей

Леся Українка

"Се справді незвичайна людина".

Ольга Кобилянська

   Петро Антонович Косач (1841-1909) і Ольга Петрівна Драгоманова (1849-1930) одружилися у липні 1868 року і створили родину, в якій вільно розвивалися таланти, виховувалися непересічні особистості. На початку ХХ століття М. Грушевський, І. Франко і В. Гнатюк у листі до Ольги Петрівни писали: "Ви дали Україні перший приклад освіченої сім'ї, в якій плекається рідна українська мова й українська літературна традиція в найкращім розумінні сего слова".

 РОДИНА 

   Усі близькі до родини Косачів зазначали, що Леся була дуже подібна до батька і вродою, і вдачею. У Лесі були такі самі риси обличчя, колір очей і волосся, як у батька; невисока на зріст, вона мала таку ж постать, таку саму тендітність в обрисах тіла. На вдачу вони обоє були лагідні та добрі, однаково бували здатні скипіти страшенно, коли їх дійняти чимсь особливо для них дошкульним. Обоє були надзвичайно стримані, терплячі та витривалі, з виключною силою волі. Обоє були принципові: для людей чи справ могли поступитися багато чим, могли бути дуже поблажливими, однак не було нічого, що могло би примусити Петра Антоновича або Лесю зробити щось, що вони вважали негідним. Щоб зробити ж це для власної вигоди чи користі, то про те не могло бути й мови. Обоє мали напрочуд гарну пам'ять. Батько був спостережливішим, жвавіше й краще робив висновки із зауваженого, надзвичайно швидко й точно складав ціну людям і явищам, влучно й дотепно характеризував їх і майже ніколи не помилявся у своїх характеристиках. Лесі ж траплялося й помилитися у своїх перших враженнях. Обоє вони - і батько, і Леся - були однаково делікатні у відносинах з людьми, намагаючись нікого собою не обтяжувати. Терплячи біль, чи жаль, чи горе, намагалися не мучити інших своїми почуваннями і тримали їх у собі з якоюсь надлюдською силою.

   Була в батька й Лесі ще одна спільна риса: вони високо цінували людську гідність у всякої людини, хоч би у наймолодшої дитини, й завжди поводилися так, щоб не образити, не принизити.

"НАДІЯ"

   Перший вірш Леся написала в 1880 році, коли її тітку Олену Антонівну заарештували в Петербурзі. Цей арешт був непорозумінням, причиною його стало неправильне тлумачення почутого, не ті слова, сказані не в тому місці, але наслідки були сумні - заслання до Сибіру. Леся так гостро переживала арешт "тьоті Єлі", що невдовзі створила поезію "Надія"

Ні долі, ні волі у мене нема.

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянуть іще раз на рідну країну,

Поглянуть іще раз на синій Дніпро, - 

Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянуть іще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки...

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

   Пізніше сама Леся Українка зауважить,  що початківський вірш доволі сумний як для дев'ятирічної дитини

   Життя славетної української поетеси та драматурга Лесі Українки стало втіленням дієвої любові до України та її народу. Невиліковно хвора і під кінець життя майже позбавлена можливості пересування, Леся навіть з-поміж здорових людей вирізнялась своєю активною життєвою позицією і енергійністю, її творчість і донині вражає широтою тематики і безмежним драматизмом.

Джерело:

Панасенко Т. М. Леся Українка / Т. М. Панасенко. - Харків: Фоліо, 2013. - 123 с.

.

Катерина Білокур 

Історія людини в історії людства

(7 грудня 2020 року - 120 років від дня народження художниці)

Коли ти сядеш малювати і розкладеш перед собою аркуші та фарби, ознайомся із історією маленької сільської дівчинки, в якої не було ні фарб, ні пензлів. Та було головне - віра в своє покликання і величезне бажання зробити так, щоб краса ніколи не полишала життя. Краса, яку вона увічнила простим пензликом з коров'ячої шерсті...

...Що ти робиш, коли сідаєш малювати?

звісно, ти береш білий аркуш паперу або альбом, розкладаєш олівці і фарби.

І ніхто тобі не заважає. Адже ти хочеш намалювати свою родину, будинок, садок, свою кицьку, дерева та сонечко на синьому небі. Або - червоний автомобіль чи невідоме королівство...

А що ти робиш, коли тобі не вистачає якоїсь барви?

Звісно, ти кажеш про це мамі або татові. Ви разом ідете  до крамниці. І тобі купують фарби чи фломастери. Ти можеш попросити і новий пензлик з ніжного колонкового хутра, і прилдаддя для змішування фарб, себто палітру, - і навіть мольберт...

Маючи все це, ти можеш малювати свої мрії чи те, що запало тобі в душу.

Ось так це відбувається.

Батьки пишаються твоїми здібностями, уважно розглядають малюнок, показують його друзям. Чи не так? Гадаю що так. А хіба може бути інакше? Але уяви собі таке: ти хочеш малювати, а тобі... заборононяють! У тебе немає ані фарб, ані олівців, ані паперу. І всі кажуть: "Що за дурницю ти хочеш робити?"

І тоді ти ховаєшся в найпотаємнішому кутку і дістаєш з кишені білу хусточку - це "папір". Ти розрізаєш навпіл червоний буряк - це "фарба". Ти висмикуєш кілька шерстинок із хвоста своєї кицьки і намотуєш їх на паличку - це "пензлик"... Адже тобі дуже хочеться малювати. Попри всі заборони в світі!

Тобі важко таке уявити? Тоді я просто розповім тобі історію. Історію про дівчинку з Маленького Села, яка стала Великою Художницею. Ім'я цієї дівчинки - Катруся. Катерина Білокур. Запам'ятайте його.

А наша історія починається так...

                                                           Ірен Роздобудько

   Катерина Білокур - українська художниця. Народилася 7 грудня 1900 року в бідній селянській родині. У школі не навчалась, читанням і малюванням  оволоділа самотужки.

   Водночас із малюванням керувала драматичним гуртком у сільському клубі, виступала на сцені.

Найвідоміші роботи видатної художниці - "Буйна", "Декоративні квіти", "Привіт урожаю" і славнозвісне полотно "Цар-колос".

   Вперше полотна Катерини Білокур демонструвались 1940 року на виставці в Полтаві. 1941 року, під час Другої світової війни, всі картини, що експонувалися в Полтавському краєзнавчому музеї, згоріли.

   Попри довгі роки, сповнені буденної тяжкої праці, війни, голоду, розрухи, в 50-ті роки минулого сторіччя Катерина Білокур змогла здобути славу всесвітньо відомої художниці.

ЇЇ роботи високо оцінив Пабло Пікассо.

"Привіт урожаю" (1946)

 "Цар-колос" (1949)

Використано матеріали:

Ірен Роздобудько про Блеза Паскаля, Вольфі Моцарта, Ганса Андерсена, Катрусю Білокур, Чарлі Чапліна. - К.: Грані-Т, 2008. - 144 с., іл. - (Серія "Життя видатних дітей")

Фото з інтернету

(7.12.2020 року)

Улас Самчук - літописець українського простору

20 лютого 2020 р. - 115 років від дня народження письменника

   Улас Самчук - одна з найпомітніших постатей української прози ХХ ст. Його називали літописцем  свого часу і свого народу.  Хоча з юнацьких літ він був відірваний віл України, проте став однією з найяскравіших особистосей, людиною, яка зуміла втілити в собі найкращі риси української ментальності - ліризм, поетичність, гуманізм.

   Творчість Уласа Самчука, митця, якому чи не єдиному серед українських письменників вдалося відтворити "повне психологічне обличчя українського народу" у часі та просторі, починає займати належне місце як у свідомості масового читача, так і в шкільній програмі.

   Його герої - це селянин-господарник, життєвим кредо якого було "збутися й утвердитися", і люмпен, який не шукав хліба "там, де він росте, а там, де він лежить готовий, уже спечений", це інтелігент, учора селянський син, а сьогодні завойовник духовного простору, це воїн, який не плугом, не пером, а зброєю утверджує своє право бути господарем на власній землі. Герої Уласа Самчука - це люди дієві, вольові, з активним настановленням до життя Матвій і Володько Довбенки ("Волинь"),  Григір Мороз ("Морозів хутір"), Яків Троян ("Чого не гоїть огонь"). На противагу їм Максим Перепутька ("Марія") - наочний приклад загибелі людини, яка зрікається правічних цінностей  свого народу, Бога, землі, праці, роду.

  Знайомство з цими персонажами дає змогу простежити за формуванням і деформуванням українського національного  характеру протягом століття від 1861 року, коли кріпак, отримавши землю, став вільним і сам вибирав власний життєвий шлях, аж до наших днів, коли український народ змушений був відстоювати право залишатися самим собою в боротьбі вже з новою загрозою - чи то більшовицькою, чи то фашистською.

   Публіцистика письменника - це об'єктивний, а часто й критичний погляд на українців, на самого себе, на життєвий шлях свій і свого народу. Самчукове "То хто ж ми - нарід чи чернь", разом з Маланюковим аналізом комплексу малоросійства в українському національному характері, спонукає школяра до уважного погляду на самого себе, закликає не плакати, не ридати, не стогнати над долею України, а діяти, як це робив сам автор і його герої.

Джерело:

20 лютого - 115 років від дня народження Уласа Самчука (1905-1987), українського письменника і публіциста// Позакласний час. - 2020. - №1. - С.7

(20.ІІ. 2020р.)

Український Андерсен - Всеволод Нестайко

(30 січня 1930 - 16 серпня 2014)

Всеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в Бердичеві Житомирської області в родині службовця. Дід майбутнього письменника - Денис Нестайко був православним священником. Коли Всеволоду було три роки, разом з іншими січовими стрільцями пропав його батько. Ішов страшний 1933 рік, і родина Всеволода Нестайка переїхала  до  Києва. Як згадував сам письменник:

"І де б мені довелось побувати, нехай навіть у найцікавіших подорожах, коли я повернуся в Київ, серце в мене б'ється від радісного хвилювання при зустрічі з рідним містом".

Мати Всеволода була вчителькою, і квартира знаходилася в приміщенні тієї ж школи, де вона викладала.

"З одного боку, було весело - жити в школі, а з іншого...  Я заздрив моїм друзям, яким наша вчителька Ліна Митрофанівна писала в щоденник: "Завтра прийти з батьками!" Мені в щоденнику нічого не писали, бо мама була поруч".

Безтурботне життя Всеволода в молодшій школі закінчилося в одну мить - почалася Друга світова війна. Хлопчикові було тоді одинадцять років. Разом із мамою Всеволод Нестайко провів два роки в страшній київській окупації. Мама організувала у своїй кімнаті підпільне навчання, щоб учні не забули отриманих знань. Ці уроки допомогли - його прийняли відразу в шостий клас. Це було тоді, коли Київ ще лежав у руїнах. Хлопчик відразу потягнувся до літератури. І коли настав час вибирати професію, вирішив, що це буде тільки література.

Закінчивши десятилітку в 1947 році, майбутній письменник поступив на слов'янське відділення філологічного факультету Київського університету на відділення чеської філології й захистив диплом по роману Я. Гашека "Пригоди бравого солдата Швейка".

Нелегкими були післявоєнні роки  письменника: голодними, але це були роки юності й роки студенства, які запам'ятовуються на все життя. Всеволод Зіновійович працював у редакціях журналів "Дніпро", "Барвінок", у видавництві "Молодь". З 1956 по 1987 роки завідував редакцією видавництва "Веселка".

Коли Всеволод Нестайко був маленьким хлопчиком, він сильно хотів скоріше вирости й стати дорослим і сильним.

"Може тому, що я був дійсно маленького зросту, майже найменший у класі. Маленький, худенький, та до того ж рудий. Вогненно-рудий. Мене дражнили: "Море горить!", "Пожежна команда". А ще в класі мене називали "рудим африканським їжачком", - згадував письменником.

І щоб скоріше  вирости, Всеволод роками стояв під дощем і лягав спати о сьомій. От так у сні й нетерпінні Нестайко й не помітив, як зненацька виріс майже під два метри й перестав бути рудим.

"І миттю зміркував, що дарма поспішив вирости, що дитинство - найпрекрасніша, найщасливіша пора в житті людини. І так мені схотілося повернутися назад! Назад - у дитинство. Тільки шляху назад немає..."

І все-таки Всеволод Зіновійович нестайко знайшов цей щлях. І знайшов через мрію в реальності. Як тільки стали виникати думки про повернення в дитинство - почав писати для дітей веселі й мудрі книги. Може, від діда по материнській лінії, Івана Семеновича Довганюка, він успадкував неймовірне почуття гумору. Відомо ж, без таланта, без доброти й любові до дітей дитячим письменником стати неможливо.

"А коли я став по-справжньому дорослим, мені страшенно захотілося повернутися назад у дитинство - догратися, досміятися, добешкетувати... Вихід був один - стати дитячим письменником. Так я й зробив. І, пам'ятаючи своє невеселе дитинство, я намагався писати якомога веселіше"

Джерело:

Український Андерсен - Всеволод Нестайко // Позакласний час. - 2014. - №12. - С.14-15

(29.01.20 р.)

Петро Гулак-Артемовський

 (27 січня 1790 - 13 жовтня 1865)

 РОМАНТИЧНА БАЛАДА ЖИТТЯ

 З’явився на світ Петро Гулак-Артемовський 27 січня 1790 року сьомою дитиною в сім’ї священика церкви Покрови Пресвятої Богородиці містечка Городище, що на Черкащині  Петра Патрикійовича та матушки Уляни.
 Петро в 11 літ залишився без батька, в 12-ть і без  мами.  А роком перед тим поїхав  до Києво-Могилянської академії для навчання в її бурсі у стінах Братського монастиря. Згадуючи цей період життя, Петро Петрович наголошував, як він бідував: на базарі їв недоїдки біля чумацьких возів, латки на одязі пришпиляв сосновими шпильками, на канікули додому, в рідне Городище, приходив пішки або припливав на плотах по Дніпру. Деякі критики називали ці спогади Гулака-Артемовського плодом його буйної уяви: «Та він же був попівським синком!..». Але факт залишається фактом: майбутній байкар у молодості дуже бідував, бо рано залишився круглим сиротою.

    Загально відомим є й факт, що Петро начебто залишив навчання через нещасливе кохання. Мовляв, батьки багатої дівчини не дозволили їй виходити заміж за бідного парубка. Вона так зажурилася, що до неї причепилася хвороба, яка звела  в могилу.

   Юнак же не зміг пережити горе і після похорону пішов світ за очі.

   Про кохану дівчину все правда. Неправда про те, що недовчився. Адже цьому суперечить розпорядження синоду духовного відомства від 25 листопада 1814 року про «звільнення з Київської академії студента, що закінчив курс богословського навчання, Петра Артемовського, від духовного звання в світське, щоб він міг вибрати рід занять».

   Наш земляк покидає Київ, їде на Волинь і там чотири роки навчає дітей польських поміщиків. У цей період Гулак-Артемовський, з одного боку, досконало опановує польську мову та проникається багатою польською культурою, зокрема літературою; з другого — на власні очі бачить свавілля багатих і беззахисність бідних.

   Останнє пізніше ляже в основу його славнозвісної байки «Пан та собака».

В ній Гулак-Артемовский викриває самодурство й розбещеність панів, висловлює співчуття до безправних селян. В алегоричному образі Рябка поет розкриває долю кріпака, повністю залежного від пана. Рябко прагне догодити панові, проте залишається винним і тоді, коли не спить цілу ніч, охороняючи господу господаря, і тоді, коли заснув: у першому випадку — заважає спати, у другому — злодії пограбували панське добро. Рябко в обох випадках жорстоко битий, не витримує:

Той дурень, хто дурним іде панам служити,

А більший дурень, хто їм дума догодити!

Хочу зауважити, що «присмак» різки Петро Петрович добре знав від свого батька. Річ у тім, що за прихильність до православ’я у часи, коли Правобережна Україна, а, отже, й Городище, входили до складу Польщі, польські пани жорстоко відшмагали його батька різками. До самої смерті зберігав він їх жмуток, потім передав синові Петру, який часто показував  сімейну реліквію гостям. Тож оті рядки:

«До часу над слабим, хто дужчий, вередує…» писані не пером, а серцем, душею Гулаків-Артемовських.

У своїй творчості Гулак-Артемовский ще не раз звертався до жанру байки, хоча не зумів піднятися до рівня «Пан та собака» — перлини своєї творчості. Проте байки «Солопій та Хівря або Горох при дорозі», «Тюхтій і Чванько», «Батько та син», «Дві пташки в клітці», «Рибка», становлять для нас певний інтерес, бо мають беззаперечну художню вартість, висока поетична майстерність яких робила випадкові, на перший погляд, творчі «дрібнички» досить цікавими творами.

Хліб ви їжте,

А правду, хоч яким панам вельможним, ріжте.

Ці заповітні рядки Гулака-Артемовского і в наш час актуальні.

Нещасливе кохання залишило глибокий смуток у серці поета на все життя. «Живу плачучи, а плачу сміючись — писав він. —  Бажаючи плакати — я смішу інших». Тож недаремно його творчу спадщину називають «веселим смутком мудреця».

Гулак-Артемовскиий перший в українській літературі звертається до творів Гете, польського поета Адама Міцкевича і пише за їх сюжетами балади «Рибалка», «Твардовський».

Твори його друкувалися в періодичній пресі, а першу спробу упорядкувати їх взявся Пантелеймон Куліш, надрукувавши у березні 1861 року в журналі «Основа» значну частину.

ЧИ БУВ ЩАСЛИВИМ В ОСОБИСТОМУ ЖИТТІ ПЕТРО ПЕТРОВИЧ, ЯКИЙ ОДРУЖУВАВСЯ ДВІЧІ?

Першою його дружиною була француженка Луїза, з якою він побрався десь у другій половині 20-х років і яка невдовзі померла від простуди, залишивши двох синів — Клеоника (у майбутньому талановитий скрипаль-віртуоз, прокурор у м.Кишиневі та Йосипа (відомо, що був агрономом ).

Вдруге Петро Петрович одружується на бідній дівчині Єлизаветі Федорівні. Протягом 1834-48 років у подружжя народилося одинадцятеро дітей. Жили вони на околиці Харкова у власному дерев’яному будиночку. Тут постійно кватирували студенти, серед яких  і Микола Костомаров.

Старший син Петро від другого шлюбу став священиком. Його син Яків (1861-1939), внук поета-байкаря, працював у Києві діловодом в Управлінні Південно-Західної залізниці. Два десятки літ обирався у старостат хору М.В.Лисенка. У 1900-1911 роках — упорядник могили Тараса Шевченка в Каневі.

Петро Петрович у Харківському університеті пропрацював понад чотири десятки літ. Тому й не дивно, що депресію після виходу на пенсію проганяв гумором:

Була робота — була й охота, було діло — і робить кортіло,

А тепер лежимо, їмо, спимо, встаємо та й знов лежимо.

Чи ясно, чи хмарно — нам і так гарно.

А хліба треба? Впаде з неба!

А в небі не стане — жінка дістане.

Гострого батькового пера дісталося і сину Клеонику, якому портфеля Петро Петрович подарував із запискою:

Колись, за Богдана Хміля,

писалося й без портфіля.

А тепер вся сила в портфілях,

зате пишуть — як із похмілля

 

Взагалі Гулака-Артемовського дуже дратували усякого роду дряпічки, які спекулювали на українському слові: «…у нас теї погані, віршомазів, скільки наплодилося, як у доброго попа дітей».

Слід зазначити, що Петро Петрович приятелював із Симиренками та Яхненками, зберігся до наших днів його лист до О.І.Хропаля. Він також знався з іншими багатьма відомими людьми свого часу, зокрема з великим польським поетом Адамом Міцкевичем.

Відносно його стосунків із Шевченком, то Петро Гулак-Артемовский безмежно шанував творчість Великого Кобзаря, хоч ніколи зі своїм земляком не зустрічався. Зі свого боку, Тарас Григорович, засуджуючи П.Гулака-Артемовського за те, що той «у пани постригся», віддавав належне його поетичному доробку, а окремі твори, зокрема переспіви оди Горація у своїй повісті «Близнецы» назвав «геніальною пародією». Тож не випадково приятелі Гулака-Артемовского у1877 році видали його твори під назвою «Кобзар П.П.Гулака-Артемовського».

До смерті Петро Петрович відносився по-філософськи:

Людей питай, свій розум май!

Як не мудруй, — а вмерти треба!

І додавав: Як умру — я вам дулю покажу.

Коли це сталося, дружина напише на зворотному боці фотографії: «Помер тихо 13 жовтня 1865 року під час ранкового богослужіння у церкві Покрови Пресвятої Богородиці, особливо люблячи це свято».

Джерело:
Осипенко О. Петро Гулак-Артемовський: романтична балада життя. - [ Електрон. ресурс]. - Спосіб доступу:http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2017/03/blog-post_25.html. - Заголовок з екрану

(27.01.2020 р.) 

 

Василь Симоненко

(8 січня 1935 - 13 грудня 1963)

"Хочеш - хмари для тебе розвію?

Хочеш - землю в дощах утоплю?

Тільки дай мені крихту надії,

Тільки тихо шепни - люблю"

ДРУЗІ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА ВІДМОВЛЯЛИ ЙОГО ОДРУЖУВАТИСЬ

Вони познайомилися 1957-го року в редакції газети "Черкаська правда". До обласного центру Василь Симоненко приїхав з одногрупником Станіславом Буряченком на переддипломну практику. У вродливу черкащанку закохалися обидва.

"Одразу накинули оком на молоденьке вродливе дівчисько. Її Люсею звали. Очевидно, Вася більше припав їй до серця, тому я переключив увагу на інших", - згадував Станіслав Буряченко у книжці "Крізь болотну тишу - до весняного грому"

Симоненко - високий, худорлявий, із чорнявим волоссям і карими очима. У нього одразу закохуються місцеві дівчата. Проте Людмила Півторадні не відповідає взаємністю.

- Може, ти й справді знайшов, що шукав. Але знай: ніколи не буде того, що ти думаєш, - відповідає якось на його компліменти.

Практикантам пропонують роботу в редакції. Вони погоджуються, селяться в Черкасах. До столиці їздять кілька разів на рік здавати екзамени. Будучи у Києві, Василь Симоненко пише любовні листи та вірші.

"Хочеш - хмари для тебе розвію?

Хочеш - землю в дощах утоплю?

Тільки дай мені крихту надії,

Тільки тихо шепни - люблю", - йдеться в одному з них.

За кілька місяців Людмила відповідає поету взаємністю. Той одразу кличе заміж.

Знайомі та друзі не сприймають їхнього союзу. Колеги відмовляють поета. Переконують, що Людмила не пара йому, бо Василь перспективний журналіст, а вона - кур'єрка. Поет Василь Оглоблін пояснює вибір Василя Симоненка так: "Романтики - це ідіоти, відірвані від життя".

У ВЕРЕСНІ ДІАГНОСТУЮТЬ РАК НИРОК. ЗА ЧОТИРИ МІСЯЦІ ПОМИРАЄ

"Якось, повернувшися з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію: "Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь. Пора, мабуть, і тобі, чигиринський полковнику. Не все ж по танцюльках бігати", - згадував Станіслав Буряченко. - Коли Василь одружувався, мене не було в Черкасах. Тому він потім запросив мене в гості до сімейства своєї молодої дружини. Розпили з молодятами келих вина за їхнє щастя. Кохання у Василя було справжнє й сильне, і він віддався йому сповна".

У пари народжується син Олесь. Їм дають невелику двокімнатну квартиру у п'ятиповерховому будинку із видом на Дніпро. Живуть учотирьох. В одній кімнаті - Василь та Людмила, а в другій - мати Ганна Федорівна з онуком.

Людмила починає дорікати Василеві. Підозрює, що той має коханок, бо часто буває у відрядженнях.

"Думала, що він на хліб зароблятиме, а вийшло - якісь віршики пише. З глузду з'їхав - ночами сидить і пише", скаржиться письменниці  Дарії Ястребовій.

У вересні 1963-го в чоловіка діагностують рак нирок. Дружина хворобою переймається не одразу: "Нічого з ним не станеться. Хай менше курить". За чотири місяці він помирає.

ПОБИЛИ МІЛІЦІОНЕРИ

Улітку 1962-го Василь Симоненко зайшов до вокзального буфету в Черкасах купити цигарок. Але його зачинили на обідню перерву на 15 хв. раніше. Поет зробив продавчині зауваження. Та підняла крик і покликала чергових міліціонерів. Вони одразу скрутили й арештували його.
Близькі були переконані, що сварка на вокзалі стала лише формальним приводом для арешту, який планували давно. Причина - участь Василя Симоненка з Аллою Горською та режисером Лесем Танюком у пошуках масових поховань жертв сталінських репресій на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, біля селища Биківня під Києвом.
Тоді Василя Симоненка без пояснень відвезли до міліції м. Сміла, за 30 км від Черкас. За два дні колеги з газети приїхали його визволяти. Тіло журналіста було синім від побоїв.
"Обробили професійно. Мали якісь шкіряні труби з піском. Цілили по спині й попереку. Били так, що я відчув, як щось всередині відірвалося", - згадував Симоненко.
За півроку почав скаржитися на болі у попереку. Діагностували рак нирок. Зробили операцію.
"Можливо, завтра мене вже не буде. Звісно, література перенесе майже непомітну для неї втрату, але я не можу не подбати про долю моєї сім'ї, особливо матері, - писав у листі до Спілки письменників за два дні до смерті. - Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Прошу не допустити цього й виділити з літфонду хоча б мізерні кошти, які врятують її від голоду".
Мати Ганна Федорівна переїхала в однокімнатну квартиру в тому ж будинку. Оселю перетворила на світлицю сина. Зберігала всі його речі та фотокартки. Померла за п'ять років після нього.

Джерело:
Горова, Анна. "Думала, що він на хліб зароблятиме, а вийшло - якісь віршики пише"//Газета по-українськи. - 2020. - № 1(3 січня). - С.17

(08.01.2020 р.)